Про дні віднови під проводом отця д-р Івана Кащака.

Організовані відділом духовно-пасторального життя Українського Католицького Університету в Брюховичі, 15-16. 04. 2011 р.Б.

Записки Михайла Димида.

Наука № 1: «Родина: мірилом Святості»; «Як пророк може жити в родині – навіть до глибокої старості».

Родина є мірилом святості, а як ми в родині допомагаємо одні одним?

Часто ми дивимося на тих, що близько, як на причину зла – чомусь така наша поведінка. В сімейному житті є спокуса, що ми нівелюємо особистість один одного, не досить вшановуємо унікальність своїх. Син чи брат вдома майже ніхто, а поза родиною його поважають як людину. Не кличуть його «Ти», а по імені. В сімейному житті треба наголошувати на індивідуальність кожного, щоб вона не затиралася.

Діяння 2:46-47 оповідає, що «щодня [перші християни] однодушно перебували в храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця; хвалили Бога і втішалися любов’ю всього люду». Це важливе свідчення, що кожний має чути, що його шанують. Щоб не було такого, що оскільки не відчуваю пошани до себе, закриваюся сам в собі. Американська пісня говорить «хочу бути островом, стіною». Мама знала, що щось зле сталося між Іваном і Юрком, як тільки діти тихо входили до дому і ховалися по кімнатах. А як ми почуваємося при спільних трапезах? Чи не передвоюються вони в пекло? Для того, щоб при сімейному столі була радість – треба, щоб кожен почував себе особою.

В сімейному житті ще може бути інша проблема: пророки, які забагато говорять – їх не чують, або іноді придушують їхній голос. Колись давнину, пророків часом забивали між іншим. Існує історія «Як Ісус приходить до Англії…», де описано, що його там не переслідували, так як в Єрусалимі. Його просто проігнорували, а він залишився сумним і плакав під дощем, кажучи: «А принаймні в Єрусалимі, я мав до кого говорити»! В родині тривожна тишина, коли кожний живе своїм життям, ховається в своєму  кутку також не добра.

Був один пророк (Йона 4:2), що не хотів йти до ніневитян, бо боявся, що Бог простить їм їхні провини. Ми маємо багато клопотів на голові, але треба мати однак одного в серці. Не думати, що ми маємо право знущатися над другими, бо вони щось злого зробили. Ми є даром один для одного, для того, щоб цей Божий дух прощення присвоїти. Не треба говорити один до одного «декретами», втікаючи і не даючи іншому нагоди висловити свою позицію.

Матей 6: 16 каже, «коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри». Це значить, що якщо нема в нас радості під час посту, щось в нас неправедно поставлене.

«Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся! Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома. Господь близько! Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого уявлення, берегтиме серця й думки ваші у Христі Ісусі.» – так апостол Павло проповідував до Филип’ян (4:4). І це говорить людина, яка була свідком каменування св. Стефана, яка вносила стільки розбрату і смутку, переслідуючи християн. Якщо Павло навернувся і після «вбивчого» минулого, має підстави до радості, то скільки ми її маємо! Таким самим чином треба дарувати своїй родині нагоду жити, лишити в минулому те, що було колись. Усвідомити, що «Господь ще мене (або його) до кінця не сотворив». Визволитися від власних кайданів і сказати собі: «може Бог ще має трохи ласки, щоб допомогти моїм близьким». Уважати, щоб часами не перебрати на себе обов’язки Бога і не судити від Його імені. До понурих хатніх пророків: «Злізай з хреста, нам треба щось з того дерева робити». В родині має жити дух радості.

Послання до Еф. 6: 1-4 закликає нас дозволити нашим дітям бути дітьми: «Діти, слухайтеся в Господі батьків ваших, бо це справедливо. Шануй батька свого і матір – це перша заповідь з обітницею: щоб тобі добре було і щоб ти на землі був довголітнім. А й ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, виховуйте їх у послусі й напоумленні Господньому.» Виховати дитину це не легко. Владики носять жезл, щоб дбайливо керувати не власним стадом, а Божим – не бити, не страшити, а чувати. Так само із нашими діти, які не наші, а Божі, потрібно шанувати гідність їхню, щоб мали нагоду рости. Це саме відноситься до дітей супроти батьків.

Остаточно – найважливіше це спілкуватися, комунікувати між собою – слухати і говорити, і ще раз слухати і говорити. Бути переконаним, що якщо хочеш бути пророком – справді думай як шанувати своїх.

Н
аука № 2: «Самотність в родині: коли пригноблює, а коли спасає»; «Душевна сліпота в родині: Король Давид – Десять прокажених».

Іноді в родинах коли хтось зайде до кімнати іншого не постукавши, перетне кордон, то може під ногами вибухнути граната!

Є різні  перспективи бачення тієї самої події. В Святому Письмі батько каже: ріжте годоване теля, син прибув! А корова обурюється: «чому має гинути моя дитина, заріжте сина – це він втік!»

Бог інакше поводиться, Він завжди шукає людину, навіть після гріха. В книзі Буття 3:9 питається: Адаме, де Ти? В книзі Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» є глава присвячена питанню, чому Бог дав людині свобідну волю, яку вона не завжди хоче. Для того в родині, треба часами бути психологом і давати іншим вирішувати, щоб вони усвідомлювали і любили відповідальність. Кожна людина має потенціал повернення до стану Адама в раю.

Отці Церкви пишуть, що ми навіть не можемо собі уявити, яким був світ, який сотворив Бог перед гріхом Адама. Ми тільки бачимо світ після хвороби. Якщо уявити собі цей світ без цунамі, без хвороб, без бідноти… це однак ще не буде рай. Для повноти ще потрібна воля, ще треба постійно вирішувати – чи люблю, чи ненавиджу тебе – мого ближнього. Воля мусить бути добровільна і актуальна. Любов має свою вимогу, як Благовіщення Марії.

Вседержитель, всемогучий Бог схиляється до людини, і просить, пропонує молоденькій дівиці стати матір’ю. Марія не розуміє і нинішньою мовою відповідає: «Що Ти, Боже, говориш? Твоя пропозиція немає сенсу». Її слова для Бога зовсім прийнятні, бо Він приймає запитання. І дав відповідь через архангела Гавриїла.

Зароджується любов. Любов це не в’язниця. Тисяча питань не творять один сумнів. Розум і серце – це для того, щоб дивитися і питати. Бог відповідає Марії. Християнство і віра мають бути доступними. Бог слізьми, сумними очима перед смертю Лазаря так промовляє – що всі розуміють. І Марія каже Богові: «Нехай так буде! Може я всього не розумію, але довіряю Тобі – Богові, який прихилився до мене і відповідає на мої запитання». Ми ніколи не зможемо осягнути розумом Бога. Але треба сміло задавати собі та іншим питання.

Очевидно, що тут довіра і любов мають бути щирі. Знання, віра не завжди зразу приходять. Наприклад, апостоли вчилися в Христа три роки в його підпільній семінарії і всі зрадили – один за гроші, другі задурно. Однак, крім одного, вони всі навернулися. Так само, якщо подумати, то всі єпископи – це послідовники перших зрадників Христа! Господь знає людську слабість. Для того апостол Павло в ІІ Посланні до Коринтян 12:9 зовсім слушно пише: «Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала». Бог дбає про нас. Найкращим виявом цього, що Ісус – людина, що Він праворуч Отця і через те наша природа обожнена, посвячена. Це значить, що як маємо Отця, ми не є сиротами. Коли втікаємо від Отця – от тоді ми стаємо сиротами і найгірша Божа кара в Святому Письмі представлена, як відвернення Бога від людини.

Ісус пробув в пустелі на самоті 40 днів. На самоті можна пізнати себе, диявола і Бога. Це тому, що щезають психологічні бар’єри, за якими людина ховається. Також тому, що диявол спокушає. В Ісуса спокус було три:

1.     «Візьми камінь і перетвори його на хліб». Коли рукополагають ієрея, то моляться, щоб те, що бракує для досконалості, доповнювала Божественна Благодать. Бог всім допомагає і через природу сам доповнює людину, щоб вона стала сама собою – доброю людиною. Божа природа неначе накладається на людську. Не раз спостерігаємо, як в нас душевні зміни відбуваються так глибоко в душі, що ми час від часу помічаємо, що ми краще повелися в якісь ситуації ніж попередньо – це явний дар від Бога. Таким чином Ісус перетворює камінь на хліб, так як Він хоче, в користь людини, а не для якогось самозадоволення. Для того можна сказати, що найбільша таїна у християнстві: «тіло і кров людини».

2.     «Коли Ти син Божий – кинься додолу». Тут треба сказати так, як писав на своїй візитці один військовий капелан: «Господь дав розум – уживай його». Друга спокуса вказує на те, що треба бути логічним в своєму християнському житті, не спокушувати себе, ані Бога.

3.     «Це все я Тобі даю, лише поклонися мені». Наголос на істині, що бути убогим – це ласка. Але для дозрівання до цього треба шанувати свою гідність і знати, що смиренність – це багатство. Коли Олександр Македонський повертався тріумфально після війни до своєї столиці, всі йому кланялися, крім одного старця, який лежав і грівся собі на сонечку. Він його запитав: «чому»? Цей філософ відповів – я тебе шаную, але поклонитися не можу, то ж шануй ти також таку дійсність і мене. Ці слова промовили до царя, який попросив, а що хоче бідний старець, щоб він – цар йому зробив: і сказав йому філософ: «Вступися від мого сонця!»

Не треба мати щось, щоб бути кимсь. Не є хтось кимсь, бо він наприклад виходить із дорогої машини. Питання завжди є те саме: не що ти маєш, а хто ти є? Спокуса диявола така: «Поклонися, я тобі дам». Він не каже: «я тебе зроблю кимсь». За це Матей 16:26 каже: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?» Треба, отже, бути уважними, і плекати убожество, умалення, смиренність, щоб бути кимсь, щоб всякі життєві дрібниці (посада, гроші, честь…) не звели нас на манівці. Ми прив’язуємо свою гідність до речей. Це абсурд. Головна наша ціль – стати людиною!

Потрібно бути впевненим в тому, що «я завжди маю себе» – не треба мати щось, щоб бути кимсь. А бути кимсь – це тримати пам’ять в Бозі – це вічна пам’ять, про яку ми просимо для покійних. Пам’ять в Бозі не потребує ніяких пам’яток на землі. Убогість у Бозі – це Боже багатство, яке насправді підносить, а не принижує людину.  

Приниження людини і її сліпота – це коли вона грішить. У війні, перша, правда зникає. Часом так буває в житті. Маємо для цього приклад із ІІ книги пророка Самуїла 12:1-23 про Давида. Господь прислав Натана до Давида. Він йому розповів про бідну людину, яка мала єдину овечку, яку як дочку годувала. Ця овечка їла з її руки і спала на її лоні. Біля неї жив багатий, який мав багато овечок, але коли до нього прийшов гість, то він пожалів своїх овечок і взяв в убогого єдину овечку, заколов і подав гостеві до столу. Давид скипів і хотів на смерть засудити таку людину і щоб вона вчетверо віддала. Але Натан говорив про Давида, саме про його гріх. Давид це зрозумів і сказав: «Згрішив я проти Господа»! Це прозріння, ця чутливість для того, щоб глядіти в себе, щоб свою совість узгоджувати із Божою волею.

Робота, рух може заглушити нашу совість і для того найкраща заповідь третя – відпочивай, день Божий шануй. Це протиставляється спокусі бути дуже активним і не думати.

Притча про десять прокажених Луки 17: 11-19, також нам показує, що не так важне діло оздоровлення, як бачення життя. Один із тих десятьох, які відчули, що вони здорові, повернувся – той, який розумів і користав із життя. Це так як той чоловік, що виграв мільйони в лотерею. Йому про це сповіщають, а він не вірить, не чує, бо жаліється на свій стан, «відспівує свою ектенію», свої звичні нарікання на дорожнечу життя, нестабільність системи, невдячність дітей. Він не може повірити, що змінилася ситуація. Також і ми часто не зауважуємо, коли Бог довкола нас поміняв обставини. Для того, треба, як той прокажений, що вернувся до Господа, мати зрілість, бути готовим і усучасненим, щоб жити нинішнім днем. Не вартує нарікати на трупів, на людей, що вже померли, на події, які не повернуться. Потрібно відкрити очі і дивитися що далі, щоб бути нині і повсякчас! Бачити, що ти робиш – це дар від Бога. Робити все треба явно – перед очима сонця.
 

Наука № 3: «Родина Йосифа Єгипетського: взір прощення».

Питання від якого переважно починають, коли роздумують над притчею про сліпородженого – питають, хто згрішив, що дитина сліпою народилася. Відповідь є, що вона народилася, щоби слава Божа стала явною через неї. Терпіння нікого не спасло і не спасає. Ми думаємо, що коли терпимо від чогось злого, то ми щось осягаємо. Святе Письмо каже, що Христос нас спас, бо Він нас любив. Подивімся, як Христос поводиться на Голготі. Він – не жертва. Він працює: до Івана: забери Марію; до розбійника: Нині будеш зі мною в раю; до катів: «Отче, прости їм!» Довготерпіння – це боротися, щоб рости. Павло в І Кор. 13:3 додає, що: «Якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жадної користі». На іконах нарисований Ісус Христос на хресті із спокійним обличчям, а в західних образах імпонує кров, жах. Схід каже, що хтось тобі завдає терпіння, воно само по собі нічого не варте, якщо ти не будеш любити. І Кор. 13:4-7 говорить, що «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить». Такий стан – це не апатично сидіти і нічого не робити, а діюча активність людської психіки, коли я, мимо всіх пересторог, йду вперед. Думаю серцем і умом – як поступати, щоб Божу справу пропихати. Така поведінка виключає нарікання «що мене люди не розуміють», а життя скрізь біль і боротьбу, щоб бути свобідними, рости і любити ще більше.

Це роздумування провадить нас до історії із Йосифом Єгипетським, якого покинули брати. Коли появмлася нагода, щоб Йосиф міг бути довготерпеливим до них, він був готовий, бо роками боровся за свободу і шукав, всупереч обставинам, як реалізувати не свої плани, а Божі.

Для того щоб бути довготерпеливим, треба бути гнучкими. Книга Буття пише, що: Ізраїль любив більше Йосифа ніж інших, бо той народився в старості, а крім того читав сни. І зненавиділи його брати за сни і за слова. Коли брати пасли стадо, пішов Йосиф братів своїх шукати і знайшов їх. Вони теж знайшли його і вирішили вбити, але один брат просив не проливати крові, лише десь його покинути. Ось, яка реальна братерська і сімейна любов! Сліпота обійняла братів до цієї межі, що вони вже не бачили брата, а ворога, не зважали на біль, завданий батькові. Коли ми не любимо, то сліпнемо і вже не бачимо, що це наш брат (сестра) і не думаємо про батька (Бога-Отця). Перша ознака гріха – духовна сліпота. Коли ми когось не любимо, то відразу намагаємося змінити його ім’я. Треба уважати як ми когось в нутрі свого серця називаємо – щоб кожний мав ім’я християнське – був Божим дитям. Так кинули брати Йосифа в копанку – і принесли одіж «сина батька» покриту кров’ю ягняти, якого закололи. Вони думали, що оскільки батько не довідається, що то вони зробили, то їхня провина піде в забуття. А це не так! Бо коли ми робимо зло – воно ніколи не є особистим, а натомість гріх завжди має соціальний характер. Причина в тому, що кожний з нас має свою ціну, свою вартість, кожний з нас є даром для інших. Навіть якщо ніхто не знає, що я втратив свою вартість, що «тайним» гріхом себе знецінив, то я інших кривджу, бо вони не отримують через мене все, що Богом було для них передбачено! Але Йосиф любить і за це він довготерпеливий. Не вистарчає, що брати його продали, а через інших людей він попадає в тюрму. Він не стає гірким, дивиться на Бога, бо думає як Бог хоче, щоб він жив – в нього любов. Він далі діє, сни читає… Але брати прийшли. І він не міг стриматися. Заплакав. Це був плач любові. І визнав їм, що він їх брат. Він шукав нагоди, він не чекав, він любив, як це каже поет: «Я не хочу ні секунди заснути, бо не буду бачити Твоє лице.» «Я Йосиф, чи ще живий мій батько» (45: 3). Не змінив імені, не забув хто він є. Він не сказав: «ви свині», а мовив: «ви мої брати». Це значить, що він мило згадував братів, думав про батька, не про свої рани. «Приступіть лишень до мене» була його мисль, бо любов шукає злуки. Прощення не означає оправдання. Християнське прощення – це коли ти знаєш, але ти любиш. Йосиф ніби каже до братів, щоб вони не ятрили себе, що вони його продали в неволю, ні, він переконаний, що Бог прислав братів, бо Бог є Бог можливостей. На фоні історії з Йосифом Єгипетським треба себе запитувати, чи з нашого гробу змарнованих можливостей може вийти нове життя? Напевно це залежатиме від того, чи людина любить і не шукає права бути згірченою. Потрібно завжди шукати дорогу власного спасіння і таким чином спасати себе і інших. Дорога любові, на якій людина, що любить, вже вповні позначена Божим законом. Людина, що шукає любові – вже любить. Хто не може простити – не може жити, бо прощення потрібне для життя. Такий шлях може тривати роками – ми не знаємо, часом ваші вороги нам скажуть правду, яку рідні не скажуть. Давид мав стрічу із Семеєм. ІІ Самуїл 16: 5-14 пише: «Коли цар Давид прибув у Бахурім, був там чоловік із Саулової родини на ім’я Семей, Герів син. Він вийшов і проклинав, кидаючи камінням на Давида та на слуг царя Давида, його ж військо й усі витязі були праворуч і ліворуч від нього. І говорив Семей, проклинаючи: “Геть, геть, мужу крови, мерзеннику! Повернув на тебе Господь усю кров Саулового дому, що ти замість нього зробивсь царем. Дав Господь царство в руки Авесалома, твого сина. А тепер упало на тебе нещастя, бо ти чоловік крови!” Тоді Авішай, син Церуї, каже до царя: “Чого ж то оцей здохлий собака проклинає мого пана-царя? Дозволь мені піти й стяти йому голову.” Та цар відказав: “Що мені й вам сини Церуї? Якщо проклинає, бо Господь сказав йому: Проклинай Давида, – то хто може йому сказати: чому ти так робиш?” І каже Давид до Авішая і до всіх своїх слуг: “Дивіться, ось мій син, що вийшов з мого тіла, наставився на моє життя, то скільки більше оцей веніяминянин? Лишіть його, нехай проклинає, бо це Господь звелів йому. Може, Господь зглянеться на моє горе й віддасть мені добром замість сьогоднішнього прокльону.” І йшов Давид із своїми людьми дорогою далі, Семей же посувався узгір’ям повз нього та, йдучи, раз-у-раз кляв і жбурляв камінням, здіймаючи куряву. І прибув Давид і ввесь народ, що був з ним, – стомлені. І там відпочили вони.» Цей текст нам дає нагоду призадуматися, яку долю, яку майбутність ми вибираємо для себе? Ось що треба себе запитувати! І чи ми прислухаємося до критики з боку інших? Чи тільки слухаємо власні «ектенії»?
 

Наука № 4: «Чого шукаєш від Бога – від себе – від родини»

Деякі люди нарікають, що колись молились «краще», а тепер молитва їм «не йде». Молитва – це не розмова сам із собою. Якщо ти віруюча людина – то це діалог, при тому, що половину молиться Бог. І не лише про мене.

Це наша молитва, а не моя молитва. Ти молишся з Богом, в присутності Бога. Що можна з Богом зробити!!! Іноді люди, згадуючи подвиги окремих героїв, з ложною скромністю думають про себе: я би цього не потрафив… я би так не зміг жити. Очевидно, сам – ні, а з Богом!

Всі Божі ласки (віра, надія, любов) і дари Святого Духа – все є присутнє під час молитви, бо молимося з Богом і до Бога. Ось причина, чому не можна і не треба казати: «я не знаю, чи я можу щось зробити», бо ми не самі. Треба запитувати себе: «що я можу з Богом зробити»? Всі покірні люди в Святому Письмі з часом набрали відваги, бо Бог дає ласку коли людині потрібно, хоч правда, що ми немічні і грішні, але ще є Бог, і Він може все зробити.

Важливі покора плюс відвага, і вірити, що Бог поможе, бо Бог дає ласку, коли це потрібне.

В Луки 7: 24-26, Ісус Христос питає учнів Івана Хрестителя: «“На що ви вийшли дивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж вийшли ви глядіти? На чоловіка, одягненого в м’які шати? Таж ті, що в пишних шатах і в розкошах, сидять у царських палацах. На що ж тоді ви вийшли подивитись? На пророка? Так, кажу вам, і навіть більше, ніж пророка. Це той, про кого написано: Ось я посилаю посланця мого перед твоїм обличчям, що приготує путь твою перед тобою.» Також Бог чомусь питає сліпого що він хоче, так якби Він того не знав, а сліпий відповідає, що хоче прозріти. Це означає, що й ми маємо постійно себе питати себе, що ми хочемо від своїх рідних, а що ми хочемо від Бога? Святі Отці кажуть, що не досить перестати грішити, а треба протилежною чеснотою наповнити душу, щоби випхати злі речі з себе. Пам’ятайтаючм, що природа не терпить пустоти.

Гомера оповідає, що Одіссей (ХІІ пісня), коли плив морем і сирени співом доводили моряків до божевілля. Щоб корабель не розбився об підводні рифи, Одіссей прив’язав себе до щогли, а вуха морякам наказав залити воском. Така нестерпна ситуація тривала, аж поки не заграли прекрасну пісню і сирени замовкли заслухавшись. Наповнилась порожнеча повнотою! Краще порожнечу, яку завжди всі мають, наповнювати любов’ю і вірою в Бога, щоб боятися робити кривду, щоб радіти коли іншому добре і щоб самим творити добро.

Люди в сім’ї часом надто вимагають один від одного. Коли ми не знаємо, кого гризти, як голодна тварина, то вибираємо як жертву найближчих до себе людей – рідних. Матей 11: 16-19 переповідає, як Ісус говорить про сучасне Йому покоління: «До кого б мені прирівняти рід цей? Він подібний до дитинчат, які сидять на майданах та вигукують до інших, кажучи: Ми вам на сопілці грали, та ви не танцювали; ми жалобної вам співали, та ви не били себе в груди. – Прийшов бо був Йоан, що не їв, не пив, і вони кажуть: Він біса має. Прийшов Син Чоловічий, що їсть і п'є, і вони кажуть: Оцей чоловік ненажера й винопивець, приятель митарів і грішників! І виправдалась мудрість власними ділами». Що хочемо від Бога, від батьків, від дітей?

Так само, коли йде мова про комунікацію, треба вміти позитивно висловлювати свої думки, щоб не було в нас таких ситуацій, коли ми один одному «принципово» не кажемо правди, яка нас в середині гризе. Для того, щоб доказати щось комусь – треба уживати слова! Щоб не було так як в тому жарті – напис на гробі: я тут лежу принципово!

Філософ так пояснює, чому то так, що в житті всіх людей є «шухляди», кожна з яких має бути на своєму місці і відповідно наповнена. Кожна річ по своїй природі може людині дати користь, але по своєму. Добре наприклад мати авто і квартиру, але це не вистарчає для щастя, бо ще інші речі потрібні, такі як родина, Бог, спілкування, робота, добродійство… Авто – це добре, але не будеш його цілувати замість дитини. Ікона на іконостасі – це не тільки літри фарби, а молитва, мистецьке оформлення, іконостас, храм, традиція. Ми багато чого хочемо напхати в себе, але чи у всі «шухляди»?

Ми, вкінці, не є причиною жалю чи радості інших і ми не є тими, які мають наповнювати їх щастям. Діти і батьки не можуть собі приносити радість, якщо в них бракують інші потрібні для того елементи, «шухлядки» – якщо нема Бога, нема товариства…

В своїй останній молитві Ісус Христос показав, чим Він хвалиться. Йоан 17: 9-10 переповідає цю молитву: «Молю ж за них: не за світ молю, лише за тих, яких ти передав мені, бо вони – твої. І все моє – твоє, твоє ж – моє, і в них я прославився». Дійсно воно так є, що син, батько, матір, дочка – це є природні титули, дані Богом через природу; патріарх, президент, єпископ – це титули набуті.

Чоловік, жінка, діти – часом забагато вимагаємо один від другого. Для того треба не вимагати від рідних, не жалітися, що щось мені не дали чи не зробили, а радше питати себе, чим я можу допомогти батькам, братам. Треба старатися перевершувати один одним в доброті, бути несподівано добрим до і для іншого.

Пам’ятаймо, що якщо кудись йдемо, то ми ніколи не самі, бо Бог коло нас! Як молимося, також, не забуваймо про Бога! І … відпочиваймо трохи! Людина, яка губиться в праці, в занятості нехай пам’ятає: «Та бійся Бога! І після твоєї смерті ще буде робота!»

Наука № 5: «Духовність Дитини – НИНІ: доки не перейде треба переходити і жити» «Пошана».

В художній літературі найкраща зброя вампірів – це переконати людей, що вони не існують. Одна із найгірших думок, яких може мати людина, що простувати шляхом Христа є трудніше, ніж йти дорогою гріха.

Гріх завжди любить себе представляти прогресивним, а шлях до Бога консервативним. Гріх, як і тюрма, є старий, а замальовується сучасним. Для того, щоб змінити такий порядок мислення потрібно щоби діти бачили і чули в родині, що є радість. Там де це нелегко, повинні бути хоча б прояви радості – як у фільмі «Життя прекрасне». Ми не є покарані задля гріхів наших, але нашими гріхами.

Не треба вірити, що, аби розуміти небезпеку падіння з висоти, –  треба спробувати. Не треба вірити, що то буде легко й радісно стрибнути.

Так само батьки не були би батьками без дітей. В своїй молитві перед гробом Лазаря в Йоана 11: 41, Ісус дає приклад, як ми маємо думати один про одного – маємо відчувати вдячність: «Дякую тобі, Отче, що вислухав єси мене!». Ісус Христос публічно дякую Богові за то, що Його вислухав. Треба прилюдно дякувати і хвалити своїх дітей і не забувати, що це є бути дітьми. Дитинство – це окремий відповідальний шлях творіння свого «я» через науку, неприємності, випробування, коли ти йдеш серед небезпек немов невинне ягнятко і не можеш завжди себе захистити. Оскільки дитячий період не є перехідним, а дійсністю актуальною і сталою, батьки мають відчувати до них вдячність і давати їм добрі відповіді на житейські питання, а не такого роду відчіпок, як: «тобі це мине». Для того треба серйозно сприймати їхні радість, смуток і сумнів. Послух, дисципліна, виховання очевидно мають бути, але дуже треба уважати із словами.

Діти мають унікальні дари бачення Бога і світу. Вони відважні в пошуці істини: «Дитино, що ти робиш? – Малюю Бога! Але ж ніхто не знає, як Він виглядає. – Коли намалюю, будемо знати!»

Діти переживають свій особливий досвід, вони бачать потреби своїх ближніх. Коли мати Тереза з Калькутти подарувала знеможений жінці булку, та взяла її, поділила і дала сусідці, на що свята сказала: «Я не дивувалася, що вона була щедра, а з того що вона знала що її сусідка потребувала хліба»! Мати Тереза шанувала цю жінку.

 Така взаємна пошана має бути і в родині, так як «євхаристія» означає «подяка». Щоб розвивати в собі цей дар, треба дякувати Богові за все, що приходить нам на думку, як Ісус в своїй архієрейській молитві (Йоан 17: 4-6) – «Я тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання. Тепер же прослав мене, Отче, у себе – славою тією, що її я мав у тебе перед тим, як постав світ! Я об'явив твоє ім'я людям, яких ти від світу передав мені. Вони були твої, ти ж передав мені їх, і зберегли вони слово твоє.» Бог передав нам дітей, щоб ми виховали і здали звіт. Батьківська любов тут на землі посіяна, але вона буде цвісти в небі. Плід цей має безмежне коріння і безмежну майбутність. Бог дає більше, ніж роздав!
 

Наука № 6: Анекдоти, мудрість, надгробні написи, смішне.

Анекдот 1 – Чоловік, коли звичайно, хворіє, то він втікає від лікаря, бо хоче жити. Думає, що якщо не йде до лікаря, то здоровий. Жінка починає наполягати, щоб все ж таки пішов. Ну йде. Лікар бачить, що чоловік справді поважно хворий і кличе жінку та й каже, що чоловік ще проживе рік при умові, що жінка буде слухати, не буде йому заперечувати, давати три рази денно теплу страву. Коли жінка виходить із кабінету, чоловік її питає: «А що сказав лікар»? «Ти скоро помреш» – відповіла жінка.

Анекдот 2 – Одна мати має чотирьох синів. До одного каже: «отче протоієрею», до другого: «отче декан», до третього «владико», а останній син має 150 кг – і люди, коли переходять біля нього кажуть: «О Боже!»

Анекдот 3 – Я не прощу цього до смерти! – Дай Боже тобі довго не чекати!

Анекдот 4 – Я не хочу померти! – Не треба хотіти!

Анекдот 5 – Знаєш, коли політик бреше? – Коли губи ворушаться!

Анекдот 6 – Нехай би висвячували єпископів в жонатому стані. Хай терплять, як всі інші!

Анекдот 7 – Ті, що вже скінчили грішити, можуть іти сповідатися!

Мудрість 1 – Який секрет довголіття? – Треба завжди мати причину, щоб з ліжка вставати.

Мудрість 2 – Каже мати до сина: Іване! Якби я колись тобі радила щось робити проти Божої волі і лягла тобі під ноги, не даючи ходу, прошу: стань на мене і йди, сповняй Боже слово, бо воно важливіше!

Мудрість 3 – Христос нас спас – не думайте, що це жарт!

Мудрість 4 – Гнучка галузка витримає зиму і сніг (японське прислів’я).

Мудрість 5 – Висилаю вас до школи. Ви багато слів знаєте, а хто дасть вам розум?

Мудрість 6 – Після вашої смерті ще буде робота!

Мудрість 7 – Хочете щоб Бог усміхнувся, розкажіть Йому свої плани.

Мудрість 8 – Не введи нас у спокусу – я сам її знайду.

Мудрість 9 – Та, дідько деяких людей не спокушає, вони самі собі дадуть раду.

Мудрість 10 – В Церкві коли дають нагороду то стаєш біднішим: треба самому собі купити хрест, мітру і т.д. – не так як у війську із пагонами отримуєш більше грошей і відповідальність.

Напис на гробі 1. – Я тут лéжу принципово!

Напис на гробі 2 – Не будіть мене!

Напис на гробі 3 – Я казав вам, що я хворий!

Смішне 1 – Смачнішого вселенського архієрея!

Смішне 2 – Іди відважно і говори, щоб той бачив, щоб ти добре говориш: Монсвиня Петро СІХ!

Смішне 3 – Я хочу подякувати всім сестрам, що так гарно наробили коло церкви.

Смішне 4 – Баб од, де тебе поховати? – Зроби мені сюрприз!